ГоловнаЗаконодавствоНеділя права - Реалізація та захист прав людини
 Версія для друку

Реалізація та захист прав людини

 

Конституція України

 

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3).

 

Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (стаття 28).

 

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29).

 

Дотримання прав і свобод особи стало одним з найважливіших пріоритетних принципів незалежної української держави. В Україні вже традиційним стало щорічне проведення заходів до Всеукраїнського тижня права, запровадженого Указом Президента України від 08 грудня 2008 р. №1149. Цьогорічний план заходів затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від    31 серпня 2016 р. №627-р.

 

Загальна декларація прав людини

 

Святкування 10 грудня Всесвітнього дня захисту прав людини пов’язано з тим, що в цей день у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Загальна декларація прав людини – перший міжнародно-правовий документ, який проголосив основні права та свободи людини. Разом з Міжнародними пактами («Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародним пактом про громадянські і політичні права», прийнятими Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році) вона іноді позначається як Міжнародний Білль про права людини.

 

Ці документи ратифікувала більшість держав світу, в тому числі Україна,  зобов'язавшись тим самим привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. Це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

 

Загальна декларація прав людини (далі – Декларація) містить преамбулу і 30 статей.

Принциповою засадою Декларації є рівність правового статусу людей. Усі люди, зазначається у ст.1 Декларації, народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Наділені розумом і совістю, вони повинні діяти один щодо одного в дусі братерства. 

 

Це положення конкретизоване у ст.2, яка проголошує рівність прав і свобод людей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, політичних, або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового чи іншого стану, а також політичного, правового або міжнародного статусу країни чи території, до якої людина належить. 

 

У Декларації особливо виділяється право людини на життя, свободу та особисту недоторканність (ст.3). За цим правом ніхто не повинен зазнавати тортур або нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання (ст.5). 

 

Окремі положення Декларації визначають права людини у її взаєминах із судовою владою. Це, зокрема, право на рівний захист законом і поновлення у правах у разі їх порушення. Кожна людина, обвинувачувана у скоєнні злочину, вважається невинною доти, доки її вина не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду (ст.9 –11).

 

У Декларації зазначається також, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в особисте і сімейне життя, а також безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, честь і репутацію (ст.12). 

 

Кожна людина має право вільно пересуватися та обирати місце проживання у межах тієї чи іншої держави. Вона має також право покидати будь-яку країну, в тому числі свою, і повертатися (ст.13).

 

Ст.15 Декларації проголошує право кожної людини на громадянство, зазначаючи при цьому, що жодна людина не може бути безпідставно позбавлена громадянства або права змінити своє громадянство. 

 

До політичних прав належить також право людини на свободу переконань і вільне їх виявлення (ст.19); на свободу мирних зборів і асоціацій (ст.20); на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників (ст.21).

Декларація містить такі соціальні права, як право: на соціальне забезпечення (ст.22); на працю і вільний вибір роботи (ст.23); на відпочинок і дозвілля (ст.24); на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я і добробуту; на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості тощо

(ст.25);

на освіту, вільну участь у культурному житті суспільства, користування

благами наукового прогресу (ст.26 – 27).

 

Декларація проголошує принцип гарантованості передбачених нею прав. Однією з таких гарантій є право людини на соціальний і міжнарнародний правопорядок, за якого відповідні права та свободи можуть бути повністю здійснені. 

 

Поряд з правами та свободами Декларація передбачає також обов'язки людини перед суспільством. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст.29).

 

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 

 

Положення Декларації отримали свій подальший розвиток у багатьох міжнародних договорах і документах. Так, 4 листопада 1950 р. в Римі, на сесії Комітету міністрів Ради Європи  була підписана Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

 

Прийняття Конвенції стало вочевидь революційною подією в тогочасному міжнародному праві, адже вона не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати контроль за дотриманням її положень і розглядати позови приватних осіб проти держав – Європейську комісію з прав людини (у 1954 році) та Європейський суд з прав людини (у 1959 році) (ст.19 Конвенції у редакції 1950 року).

 

Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державахчленах насамперед завдяки дії Конвенції. 

 

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

 

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів (перший – 20.03.1952 року, останній – 13.05.2004 року), які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.

 

Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.

 

Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

 

Конвенція є частиною національного законодавства, а її положення є нормами прямої дії, що мають пріоритет відносно норм національного законодавства, які їм суперечать.

 

Значна частина положень Конвенції знайшла відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина.

 

Права й свободи, передбачені Конвенцією, зачіпають найважливіші сторони життя особи і мають громадську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій; право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя; право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном; заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці; неприпустимість покарання без закону.

 

Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країниучасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак, таке право держав не є абсолютним: за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань і рабства, неприпустимості зворотної дії закону.

 

Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами-учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом дотримання державами-учасницями положень Конвенції, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

 

Безпосереднє використання положень Конвенції, а також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини в правозастосовчій практиці безсумнівно сприятиме розвитку захисту прав особи в України.

 

Європейський Суд з прав людини

 

Європейський Суд з прав людини – одна з інституцій Ради Європи, створена 21 січня 1959 року для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, закріплених в Європейській конвенції з прав людини. 

 

Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Відповідно до ст. ст.22, 23 Конвенції судді Європейського суду обираються строком на дев’ять років (без можливості переобрання) Парламентською Асамблеєю від кожної держави-учасниці більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною державою. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку.

 

Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація  діяльності суду, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду.

 

Європейський суд функціонує на постійній основі. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.

 

Європейський суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень, контроль за  виконанням яких, паралельно із Європейським судом, здійснює Комітет міністрів Ради Європи. 

 

Крім того, на запит Комітету міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.

 

Згідно зі статями 34, 35 Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду.

 

Доступ до документів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів забезпечує пошукова система HUDOC. В Інтернеті вона розташована на порталі Європейського суду з прав людини

(портал ЄСПЛ) і доступна за адресою www.echr.coe.intу розділах «Caselaw» («Прецедентне право») та «HUDOCdatabase» («База даних HUDOC»).

 

Після ратифікації Конвенції Верховною Радою України наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. 

В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.

 

Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. 

 

Це право передбачено ст.55 Конституції України, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.

 

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

 

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноважений) є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини в нашій країні. 

 

Конституцією України (ст.40) закріплено право кожного направляти письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, які зобов’язані розглядати ці звернення, вживати відповідних заходів реагування і надавати людині обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 

 

Така конституційна норма допомагає громадянам реалізовувати свої конституційні права, поновлювати порушені права, а також є одним з важливих засобів здійснення конституційних владних повноважень.

 

Водночас ст.55 Конституції України надано право кожному звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і визначено, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101).

 

Статус, функції та компетенція Уповноваженого закріплені в Законі України від 23 грудня 1997 р. №776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», при розробці якого враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. 

 

Розглядаючи звернення конкретних осіб, Уповноважений виявляє й системні порушення прав та свобод людини і вносить органам влади відповідні рекомендації щодо шляхів поновлення цих прав, зокрема, суб’єктам права законодавчої ініціативи – щодо внесення відповідних змін до законодавства. 

 

Зважаючи на це, розгляд Уповноваженим звернень громадян є однією з найважливіших його функцій. При цьому діяльність Уповноваженого лише доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини, зокрема суди та правоохоронні органи, не відміняючи і не переглядаючи компетенцію органів влади, які за Конституцією України забезпечують захист та поновлення порушених прав і свобод. 

 

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, незалежно від місця їх перебування, іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України, або осіб, які діють в їхніх інтересах.

 

Розгляду підлягають звернення щодо відносин, які виникають між заявником та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

 

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років (ст.17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

 

Парламентський контроль здійснюється щодо захисту прав і свобод заявників, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України.

 

 

 

    Твіт